Щоб пам'ятали. Гаврилюк Оксани

Є в історії нашої країни сторінки, які чомусь і не хочеться згадувати, настільки вони страшні, настільки жахають усіх своїм натуралізмом та, на жаль, ганебністю. Це, зокрема, голодомор 1933 року. Але про нього треба пам’ятати, щоб не допустити повторення, яке може назавжди припинити написання нових сторінок української історії.

Україна знавісніла, з’їхала з глузду, не витримавши нашесті та пошесті. Люди вмирають, наче здають план по мерцях — усюди, скрізь. Падають, мов підкошені, і в останній раз тяжко зітхають. Коли весною 1933 року сходив з землі сніг, то скрізь можна було побачити померлих, яких ніхто поки що не збирався закопувати.

Щоб вижити, не померти від страшного голоду, селяни ловлять і їдять усіляку живність. Не стало чутно гавкоту собак, зникли кішки, навіть миші ховалися від голодних людей. Селяни ‘їли усе: ховрахів, горобців, навіть шпаків. їли, щоб одного дня не підвестися з ліжка, бо цього було дуже-дуже замало. Особливо, коли поряд дивляться на тебе голодними очима маленькі діти. Хоча і їх було вже дуже мало у селах. Вони, як і старі люди, вмирали першими, мовби на-перед ділячись із сильнішими дорослими своїми пайками. Так було і в родині Катранників з роману В. Барки «Жовтий князь». Першою померла стара бабуся, потягнувши за собою старшого сина Дарії й Мирона — Миколу. Мирон, який дуже любив свою родину, намагався допомогти їй вижити. Але марно. Скоро вже і його ховали налякані, голодні Дарія і Андрій. За ним була похована і дочка Олена. Та й сама Дарія не довго протрималася…

Неможливо залишитися спокійним, читаючи ці страшні сторінки, які немовби наповнені кров’ю безневинно загиблих людей. Чи хтось із них міг хоча б припустити, що їм, які все життя працювали, не покладаючи рук, доведеться шукати якесь коріння, щоб зварити собі їсти? Що колись їх будуть називати куркулями чи підкуркульниками зате, що вони не хочуть віддавати останній хліб, який залишився для малих дітей, чи кілька буряків, захованих від ненажерливого ока «жовтого князя»? Неможливо собі навіть уявити, що таке відбувалося у нашій країні. Але цих кривавих сторінок уже не можна вирвати з нашої пам’яті — вони зрослися з нами, з нашими родинами. Вони залишаться з нами, як страшна пересторога: це не повинно повторитися!